Питання-відповіді Інтерв'ю Всі записи

1

Бурій Валерій, користувач 1ua
Валерій Бурій
Тема: Церква та релігія
КОНФЕСІЙНА КАРТА ВАТУТІНОГО

Українська Православна Церква (УПЦ) — самостійна і незалежна в управлінні частина Московського Патрiархату. Єпархiї УПЦ знаходяться на територiї України.

Ухваленням Архiєрейського Собору РПЦ 25—27 жовтня 1990 року, у вiдповiдь на звертання українського єпископату до Святiшого Патрiарха Московського i всiєї Русi Алексiя II i всього єпископату РПЦ, Українськiй Православнiй Церквi надана незалежнiсть i самостiйнiсть в управлiннi.

Українська Православна Церква — правонаступниця давньої Київської митрополiї та Українського екзархату РПЦ.

Самостiйнiсть та незалежнiсть УПЦ в управлiннi поширюється на канонiчну, богослужебну, господарську, фiнансову, духовно-освiтню сфери внутрiшнього життя її єпархiй. Соборний та молитовно-канонiчний зв’зок УПЦ зi Вселенським Православ’ям являє членство Предстоятеля УПЦ у Священному Синодi РПЦ та участь українського єпископату в Архiєрейських та Помiсних Соборах РПЦ.
Знаком перебування УПЦ у благодатному лонi Вселенського Православ’я є уставне пiднесення iменi Предстоятеля РПЦ за богослужiннями й благословення Святiшим Патрiархом новообраного Предстоятеля УПЦ. Вiдповiдно український єпископат, виявляючи принцип соборностi (кафолiчностi) Церкви Христової, бере участь у виборах Святiшого Патрiарха Московського i всiєї Русi, а Предстоятель УПЦ — в обрядi настолування Предстоятеля РПЦ. Реальнi права та канонiчний статус УПЦ фактично наближають її до повноти прав i статусу Помiсної Церкви без формального визначення останнього Помiсним Собором РПЦ.

Предстоятель УПЦ — митрополит Київський i всiєї України з титулом «Блаженнiйший». Канонiчний статус УПЦ та її Предстоятеля визнанi главами Помiсних автокефальних православних церков.
Резиденцiя Предстоятеля УПЦ — Києво-Печерська Успенська лавра.
Предстоятель УПЦ з 1992 року — Блаженнiйший ВОЛОДИМИР (Сабодан), митрополит Київський i всiєї України.

Священний Синод УПЦ засновує й скасовує єпархiї в межах України, духовнi школи, обирає кандидатiв на вiльнi єпископськi кафедри, благословляє вiдкриття монастирiв, обговорює й вирiшує усi iншi питання внутрiшнього життя УПЦ у перiод мiж Архiєрейськими Соборами УПЦ.

Архiєрейський Собор УПЦ, згiдно зi Статутом про управлiння УПЦ, є вищим органом соборного управлiння. Архiєрейський Собор УПЦ самостiйно й незалежно обирає Предстоятеля УПЦ — митрополита Київського i всiєї України.

В УПЦ перiодично збирається Всеукраїнський Церковний Собор (помiсний) за участю єпископату, представникiв духовенства, ченцiв та мирян УПЦ для обговорення найважливiших питань внутрiшнього життя УПЦ.

Схiдне Православ’я — 1000-лiтня традицiйна релiгiя українського народу.
Українська Православна Церква — найбiльша православна община в Українi: вона нараховує 35 мiльйонiв хрещених християн.

У складi УПЦ — 35 єпархiй, 39 архiєреєв, 10000 парафій, 160 монастирів.
Є одна духовна академiя (Київ, Києво- Печерська лавра) i 5 семiнарiй, 22 духовнi училища.

Найбільшi монастирi: Свято-Успенська Києво-Печерська лавра, Свято-Успенська Почаївська лавра. Це загальноправославнi християнськi святинi та мiсця масового паломництва.

Українська Православна Церква — Церква-мучениця: сотнi тисяч християн постраждали в результатi репресiй з боку богоборчої влади в СРСР, тисячi священнослужителiв, ченцiв i мирян були розстрiлянi, засланi до сибiрських таборiв.
Серед них — перший священномученик в Руськiй Церквi митрополит Київський Володимир (Богоявленський), вбитий бiльшовиками в 1918 роцi. Було зруйновано багато храмiв, монастирiв, заборонена церковна благодiйнiсть.

Зараз УПЦ повертаються храми, монастирi та майно, ранiше нацiоналiзоване державою. Вiдновлюється соцiальна дияконiя УПЦ: церковнопарафiяльнi школи, лiкарнi, молодiжнi органiзацiї та рухи, догляд за старими та iнвалiдами, допомога бiдним тощо.

27 липня 2013

Бурій Валерій, користувач 1ua
Валерій Бурій
Тема: Церква та релігія


КОНФЕСІЙНА КАРТА ВАТУТІНОГО: УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА (УПЦ)

Українська православна церква (УПЦ; також Українська православна церква Московського патріархату, УПЦ МП) — самоврядна православна церква з правами широкої автономії, самостійна частина Російської православної церкви на території України. Конфесія є частиною Вселенської православної церкви, перебуваючи у євхаристичному спілкуванні з усіма помісними православними церквами світу. За даними Держкомнацрелігій найбільше релігійне об'єднання України за чисельністю приходів та священнослужителів (станом на 1 січня 2010 року.

Предстоятелем є митрополит Київський та всієї України, який носить титул «Блаженніший». З 1992 року ним є Володимир (Сабодан).

27 жовтня 1990 року Архієрейський собор Російської православної церкви скасував Український екзархат і заснував самоврядну і з правами широкої автономії Українську православну церкву. Поряд з іншими православними і католицькими церквами України, УПЦ вважає себе прямою спадкоємницею Київської митрополії 10 століття.


Назва

В державних органах церква зареєстрована як «Українська православна церква». Проте, з метою розрізнення з іншими українськими церквами, передовсім, Українською православною церквою — Київським патріархатом, церкву часто в засобах масової інформації називають «Українська православна церква (Московського патріархату)» або «УПЦ (МП)».

Проте сама Церква наполягає виключно на назві «Українська православна церква»:« «Української Православної Церкви Московського Патріархату» не існує. Є «Українська Православна Церква». І з цим статутним ім’ям вона зареєстрована у відповідних державних установах. Додаток «Московський Патріархат» виник значно пізніше з метою розрізнення від «УПЦ-КП», яка, без приставки «КП» існувати не може, оскільки є новою організацією, що запозичила частину назви від Української Православної Церкви »



Також Церква стверджує, що вона є єдиним канонічним тілом Вселенського Православ'я в країні, українською «помісною церквою». Все це категорично заперечується з боку Української православної церкви — Київського патріархату та частково заперечується з боку Української автокефальної православної церкви.
Історія

Історично православна церква в Україні від Хрещення Русі була митрополією у складі Константинопольського патріархату. У 1685 році Московська патріархія (що відокремилася від Київської митрополії у 1448 році та отримала визнання Константинопольського патріархату у 1589 році) зверталася до Константинополя з проханням підпорядкувати їй Київську митрополію. У 1687 році це було здійснено. Незважаючи на суперечності цього акту, в наш час Вселенська патріархія визнає його легітимність, залишаючи тим не менше право за українською нацією на власну церкву:« Таким чином, після анексування України Росією і під тиском Петра І, Вселенський Патріарх Діонісій IV розсудив, що за тогочасних обставин стало необхідним церковне підпорядкування Української Церкви Московському Патріархатові (1687 р.), щоб не примножувати бід побожного українського народу і щоб він був під православним політичним проводом - хоча українська ієрархія сильно і одностайно противилася цьому рішенню, рішенню, що дорівнювало нанесенню явної шкоди канонічним правам Церкви-Матері. В тому ж дусі, Церква-Мати погоджувалася з вимогою урядів новостворених держав православного населення на Балканському півострові щодо автокефалії Церков, які виходили з Її канонічної юрисдикції, а саме Грецької (1850), Сербської (1831), Болгарської (1945) та Албанської (1937), заради їхньої національної цілісності, хоча такі автокефалії спричинили різке звуження церковної юрисдикції Константинопольського Патріархату. »



Зважаючи на історичний хід подій, Київська митрополія так і не змогла набути адміністративної самостійсності від Російської православної церкви. У 1770 році вона, фактично, втратила статус митрополії й залишилась просто сукупністю єпархій Московського патріархату на території України.


7 січня 1918 року у Києві за благословенням Патріарха Московського і Всеросійського Тихона (Беллавіна) скликано Всеукраїнський церковний собор під головуванням єпископа Пимена (Пегова). Більшістю голосів (60 проти 150) відкидається ідея автокефалії православної церкви в Україні.

25 січня вбито Київського митрополита Володимира (Богоявленського).

Від 2 січня до 7 квітня 1918 року у Москві проходила друга сесія Всеросійського помісного собору, де, зокрема, приймається «Положення про тимчасове Вище Церковне Управління Православної Церкви на Україні». У зв'язку з громадянською війною положення надавало колишнім єпархіям Російської православної церкви на території України статусу автономного церковного округу на чолі з Київським митрополитом.

9 липня Всеукраїнський церковний собор визнав положення Всеросійського собору й створив автономну Українську православну церкву, яку очолив тодішній митрополит Київський Антоній (Храповицький). З 1919 року митрополит Антоній був в еміграції (висланий урядом Директорії), а тимчасово керуючим Київською єпархією був Назарій (Блінов), єпископ Черкаський.
Український екзархат

У 1921 році Патріарх Московський ліквідував автономію Української церкви й установив для неї статус екзархату. Екзархом призначається Михаїл (Єрмаков), згодом митрополит Київський.
Утворення УПЦ

6-9 червня 1989 року на Помісному соборі у Москві прийнято новий устав, що підтверджував статус Українського екзархату та надавав йому право називатися «Українська православна церква».

27 жовтня 1990 року Архієрейський собор Російської православної церкви, що проходив 25-27 жовтня, скасував Український екзархат і знову заснував самоврядну і з правами широкої автономії Українську православну церкву.

Ухваленням Архієрейського Собору Російської православної церкви 25—27 жовтня 1990 року, у відповідь на звернення українського єпископату до Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II і всього єпископату Російської православної церкви, за Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Філарета (саме такий титул було надано Митрополитові Київському у 1990 році), Українській православній церкві було надано незалежність і самостійність в управлінні та права широкої автономії (що не є тотожним канонічному статусу автономії, яким володіє, наприклад, Церква Фінляндії чи Японії).

У 1992 році митрополита Київського і всієї України Філарета (Денисенка) Архієрейський Собор Української православної церкви (за його відсутності) змістив з посади і обрав нового предстоятеля — Володимира (Сабодана), що був на той час митрополитом Ростовським і Новочеркаським (Росія). Філарет не визнав цього рішення і утворив Українську православну церкву — Київський патріархат. У 1997 році за поданням єпископату Української православної церкви, Архієрейський Собор Російської православної церкви видав «Акт про відлучення від Церкви монаха Філарета (Денисенка)» (сану митрополита його було позбавлено в 1992) за «розкольницьку діяльність». Апеляцію Філарета Вселенський Патріархат та інші помісні церкви не розглянули, визнавши таким чином акт відлучення (анафему).

У 2000 році на Архієрейському Соборі Російської православної церкви уточнено статус УПЦ і скасовано дію окремих положень статуту РПЦ стосовно УПЦ. Але статуса автономії Українська церква так і не отримала. Можливо тому, що чинним залишається прохання про надання автокефалії, подане у 1991 році, на яке Російська церква зобов'язана дати відповідь на Помісному Соборі.

У 2007—2008 роках керівництво УПЦ здійснило ряд кроків спрямованих на закріплення та розширення самостійності від Російської православної церкви, на розбудову відмінної від російської системи адміністративного управління Церквою, на оновлення системи духовної освіти, подолання проросійських та політичних тенденцій всередині Церкви.

У липні 2011 року на супротив надання більшої автономії УПЦ виступив головний її спонсор донецький міліардер Віктор Нусенкіс, заявивши, що згортає фінансову підтримку церкві. Натомість, він має намір посилити фінансування організацій, що виступають проти автокефалії УПЦ МП .Після важкої хвороби митрополит Володимир фактично був усунений від управління церковою, управління церковними справами перейняв Синод УПЦ на чолі із митрополитом Агафангелом, який є противником автономії УПЦ-МП та відзначається шовіністичними поглядами.

Навесні 2012 митрополит Володимир одужав і почалися активні зміни. З важливих посад усунено деяких учасників зимової спроби «перевороту», почалися активні кадрові ротації в єпископаті, відбулося багато нових архієрейських свячень та після значної перерви продовжилося подальше подрібнення єпархій .
Канонічний статус
Докладніше: Статут Української православної церкви (Московського патріархату)

Українська Православна Церква володіє усіма правами і канонічним статусом, що наближає її до рівня автокефальної Церкви. Однак, формально, такою не є; канонічно — вона самостійна частина Російської православної церкви. Згідно зі статутом РПЦ вона є «самоврядною з правами широкої автономії», що керується у своєму устрої та діяльності Томосом Патріарха Московського 1990 року та Статутом Української Православної Церкви. Останній стверджує[6]:« 1. Українська Православна Церква є самостійною і незалежною у своєму управлінні та устрої.
2. Найвищими органами церковної влади та управління Української Православної Церкви є Собор Української Православної Церкви, Собор єпископів Української Православної Церкви та Священний Синод Української Православної Церкви на чолі з Митрополитом Київським і всієї України.
3. Українська Православна Церква з'єднана з Помісними Православними Церквами через Руську Православну Церкву.
[...]
5. Українська Православна Церква ... є самокерованою частиною Руської Православної Церкви. »


Окремими автокефальними Церквами розпізнається як автономна на рівні з Фінляндською чи Японською[19]. У світських англомовних енциклопедіях теж зазвичай називається автономною[20].

Незважачи на вказане у статуті, на адресу Української православної церкви неодноразово лунають закиди про її залежність від РПЦ. Однак у жодному офіційному документі це не висвітлено, мова може йти лише про особисту позицію окремих проросійських єпископів (Агафангела (Саввіна), Іларіона (Шукала), Пантелеймона (Романовського)), однак не про Церкву в цілому, де присутні й відверто антиросійські настрої (митрополит Софроній (Дмитрук)), і помірковані проукраїнські (предстоятель митрополит Володимир (Сабодан), архієпископи Митрофан (Юрчук), Антоній (Паканич), архієпископ Олександр (Драбинко)).
Питання про здобуття автокефалії[ред.]

Українська православна церква володіє усіма правами і канонічним статусом, що наближає її до рівня Автокефальної Церкви. Однак, формально, такою не є.

На шляху до набуття повної автокефалії стоять дакілька перешкод, зокрема:
Прохолодне ставлення Московського Патріархату до ідеї автокефалії.
Складна міжконфесійна ситуація в Україні, зокрема наявність ще двох неканонічних православних церков.
Різні погляди на автокефалію серед архієреїв та прихожан.
Побоювання, що Константинопольський Патріархат не визнає автокефальної Української православної церкви, а спробує включити її до свого складу (тобто повернути той статус, який вона мала за часів Русі). Визнання Константинополя є необхідною умовою набуття автокефалії.

Однак, існує думка, що останнє побоювання не має історичних підстав — скажімо, у 1448 році Російська православна церква здобула автокефалію без згоди на те Константинопольським Патріархом (і отримала визнання Константинопольської Церкви лише через 141 рік, у 1589 році); аж до самого підпорядкування Української (тоді Руської) Православної Церкви Російській Церкві (до речі, саме із таким підпорядкуванням досі не погоджується Константинопольський Патріархат[Джерело?]) Українська Церква мала статут фактичної автономії тощо. Але є й історичні підстави — невизнання Константинопольською Церквою автокефалії Православної Церкви Америки, що була надана Російською Церквою більш як півстоліття тому, а також невизнання автономій Японської і Китайської Православних Церков.

Після 2004 року Українська православна церква почала здійснювати реформи, що ще більше унезалежнили її від впливу РПЦ — була створена відмінна від російської система адміністративного поділу (багато дрібних єпархій), створений власний церковний суд (який є церковним судом вищої інстанції на території України), засуджене «політичне православ'я», відправлений за штат один з реакційних єпископів (Іполит (Хилько)), почали видаватися богослужбові («Києво-Печерський молитвослов») та богословські перекладні (Христос Яннарас, Йоан Зізіулас, Калліст Уер, Іларіон (Алфеєв)) та вітчизняні (прот. Петро Кожушний) книги українською мовою. Усе це було увінчано інавгураційною промовою митрополита Володимира у Варшавській академії, де він обережно зазначив про можливість «удосконалення канонічного статусу» заради подолання розколу в українському Православ'ї. Там же було вкотре чітко виражено офіційну позицію Церкви про статус:« Українська Православна Церква має сьогодні такі канонічні права, які є цілком аналогічними правам Помісної Церкви, а її стутус відповідає статусу, який вона мала за часів святителя Петра Могили. Більше того, порівняльний аналіз канонічних прав Української Церкви, що сьогодні є самокерованою Церквою у складі Московського Патріархату, і канонічних прав автокефальної Елладської Православної Церкви свідчить про те, що наші реальні права навіть більші від тих, які має автокефальна Церква Греції. Українська Православна Церква самостійно вирішує більшість церковних питань, і її канонічна залежність від Руської виражається лише в молитовному поминанні Патріарха Московського за богослужінням, а також у Патріаршому благословенні обраного Собором УПЦ Предстоятеля. »

Блаженнійший Володимир, митрополит Київський і всієї України. «Українська Православна Церква: сьогодення і перспективи»

Багатьма це стало сприйматися як прихований поступ до повної автокефалії і викликало відповідну агресивну реакцію у проросійському середовищі, як у Росії, так і всередині Української православної церкви. З обранням нового патріарха Московського Кирила цей рух до самостійності та україноцентричності якщо й не припинився, то став більш прихованим.
Устрій

Українська православна церква є незалежною в управлінні частиною Московського Патріархату з правами широкої автономії. «Права широкої автономії» (але не сам канонічний статус автономії з внесенням у диптих) було надано Архієрейським Собором Російської православної церкви у 1990 році у відповідь на звернення українського єпископату до Патріарха Московського та всієї Русі Алексія ІІ і всього єпископату Російської церкви.

Українська православна церква визнає себе правонаступницею давньої Київської Митрополії Константинопольського Патріархату (у межах України) та Українського Екзархату Російської православної церкви.

Київський митрополит, предстоятель церкви, є постійним членом Священного Синоду Російської православної церкви, а український єпископат бере участь у Архієрейських та Помісних Соборах РПЦ, у виборах Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі. Натомість, вплив Московського патріархату на внутрішній устрій УПЦ обмежений, усі рішення приймає Архієрейський Собор Української православної церкви. Митрополит Київський та всієї України підпорядковується лише Священному синоду та Соборам Української православної церкви.

Загальними органами управління в Українській православній церкві є Собор, Собор єпископів, Священний синод та синодальні установи (відділи, комісії, місії), управління справами. Низку важливих повноваження має Предстоятель. Українська православна церква поділяється на дрібніші місцеві церкви — єпархії, які мають своїх предстоятелів (єпархіальних архієреїв) органи управління (єпархіальні збори, єпархіальна рада, єпархіальне управління) та установи (благочиння, монастирі, парафії).
Собори
Найвищим органом управління Української православної церкви є Собор Української православної церкви, який діє в межах, що визначаються священними канонами Православної церкви та Статутом про управління Української православної церкви. Іноді ці Собори називаються також помісними або всеукраїнськими. Собор наглядає за збереженням чистоти православного віровчення та норм християнської моралі, вирішує принципові богословські, канонічні, богослужбові та пастирські питання, що стосуються Української православної церкви, наглядає за збереженням канонічної єдності зі Вселенським православ'ям, затверджує Статут Української православної церкви.

У період між Соборами Церкви скликаються Собори єпископів (Архієрейські собори), які є другим органом управління Української православної церкви. За Статутом Собор єпископів має скликатися щонайменше раз на рік, однак на практиці це відбувається рідше. Собор єпископів канонізує святих і ухвалює богослужбові чинопослідування, складені на їхню честь, він є церковним судом вищої інстанції, вносить зміни до Статуту (з подальшим його затвердженням Собором Церкви), а також обирає Митрополита Київського і всієї України й визначає процедуру його обрання.
Священний синод
Священний синод є третім органом управління Української православної церкви, що діє у період між Соборами єпископів. Синод очолюється Митрополитом Київським і всієї України або Місцеблюстителем і складається з десяти, включаючи Митрополита Київського, єпархіальних архієреїв — семи постійних і трьох тимчасових членів. Постійними членами Священного синоду станом на квітень 2013 року є: Володимир (Сабодан), Агафангел (Саввін), Лазар (Швець),Іоанникій (Кобзєв), Онуфрій (Березовський), Марк (Петровцій), Митрофан (Юрчук). Тимчасові члени Священного синоду викликаються на сесію по черзі кожні півроку. Синод засновує і ліквідовує єпархії, обирає і поставляє єпархіальних та вікарних архієреїв, переводить їх на іншу кафедру, засновує і ліквідовує монастирі та вирішує низку дрібніших питань. При Священному синоді діє ряд синодальних установ: комісії, відділи, місії тощо.
Єпархії

Карта єпархій УПЦ МП
Докладніше: Єпархії Української Православної Церкви (Московського Патріархату)

З 8 січня 2012 року Українська православна церква налічує 46 єпархій.

Усі єпархії розміщені на території України. Закордонних єпархій немає, і завдяки цьому Українська православна церква є однією з небагатьох Православних церков у світі, яка дотримується постанов Вселенських Соборів, що забороняють єпископам втручатися у справи за межами їхньої канонічної території (зокрема й створювати єпархії для емігрантів, що роблять більшість Православних Церков). Українські закордонні парафії підпорядковуються Вселенському Патріархату, в окремих випадках — Московському.
Монастирі
Докладніше: Монастирі Української православної церкви (Московського патріархату)

Зимненський Успенський ставропігійний монастир

Найвідомішими монастирями Української Православної Церкви є три лаври — Свято-Успенська Києво-Печерська, Успенська Почаївська та Успенська Святогірська. Інші значні монастирі: Бахчисарайський Успенський печерний монастир, Свято-Усікновенський скельний чоловічий монастир, Свято-Знаменський жіночий монастир, Свято-Климентівський Інкерманський чоловічий монастир,Свято-Троїцький чоловічий монастир (Китаївська Пустинь), Свято-Троїцький Густинський жіночий монастир, Спасо-Преображенський Новгород-Сіверський чоловічий монастир, Свято-Покровський Красногірський жіночий монастир, Софроніївський Мовчанський Різдва Богородиці Печерський монастир, Дерманський монастир, Спасо-Преображенський Мгарський чоловічий монастир.

Загалом в Українській православній церкві налічується 179 монастирів та 4626 ченців і черниць. Жодна інша православна конфесія в Україні не може зрівнятися з УПЦ за розвитком чернечого життя. Так, наприклад, Українська православна церква — Київський патріархат має лише 45 монастирів із 137 ченцями і черницями (тобто по 3 ченця на монастир), а Українська автокефальна православна церква взагалі 10 ченців у 9 монастирях[11].
Навчальні заклади

Українська православна церква має розгалуджену систему духовної освіти — академії, семінарії, інститут, училища, ліцей, курси та недільні школи. Станом на 1 серпня 2011 року налічується 10 вищих духовних навчальних закладів: Київські духовні академія і семінарія, Ужгородська українська богословська академія імені святих Кирила і Мефодія, Волинська духовна семінарія, Одеська духовна семінарія, Полтавська місіонерська духовна семінарія, Почаївська духовна семінарія, Таврійська духовна семінарія у Сімферополі, Харківська духовна семінарія, Чернівецький православний богословський інститут і Луганський богословський університету на честь Архістратига Михаїла.

Діють також Регентські курси при Одеській семінарії та Регентське відділення у Кременці Почаївської духовної семінарії, Алчевське Духовне училище, Володимир-Волинське регентське Духовне училище, Городоцьке Духовне училище регентів-псаломників, Київське Духовне училище, Луганське Духовне училище, Миколаївське Духовне училище, Мукачівське Духовне училище, Корецьке регентсько-катехізаторське Духовне училище, Сверловське Духовне училище, Сумське пастирсько-богословське Духовне училище, Чернігівське духовне училище, Луганська православна класична гімназія імені святої великомучениці Тетяни та Вищі Свято-Володимирські православні богословські курси.


Блаженніший Володимир (Сабодан), Митрополит Київський і всієї України

Предстоятелем Української православної церкви є Митрополит Київський і всієї України з титулом «Блаженніший». Його резиденція — Успенська Києво-Печерська Лавра. З 1992 року це Володимир (Сабодан).

З 20 липня 2012 року Українська православна церква налічує 76 архієреїв. Серед них: предстоятель, 45 єпархіальних (правлячих) архієреїв, 21 вікарій та 9 на спочинку. З моменту надання прав автономії у 1991 році УПЦ покинули лише п'ятеро архієреїв (троє — митрополит Філарет (Денисенко), єпископи Андрій (Горак) і Яків (Панчук) — перейшли до неканонічних юрисдикцій і були позбавлені сану, інші двоє перейшли в пряму юрисдикцію Московського Патріархату) — це найменший показник серед православних юрисдикцій в Україні. Ще 11 єпископів за цей період померли, більшість з них несли архієрейське служіння ще з 1960—1970-х років. Загалом в УПЦ збереглася повна спадкоємність ієрархії з Українським екзархатом Московського патріархату (1918—1991), у якого, у свою чергу, була повна спадкоємність з ієрархією Російської православної церкви на території України (1620—1918).

Найавторитетнішими архієреями церкви, окрім Предстоятеля, є митрополит Дніпропетровський Іриней (Середній), митрополит Одеський Агафангел (Саввин), митрополит Донецький Іларіон (Шукало), митрополит Тернопільський Сергій (Генсицький), архієпископ Львівський Августин (Маркевич), архієпископ Білоцерківський Митрофан (Юрчук).

Митрополит Агафангел (Саввин) є своєрідним ідейним лідером «проросійського» крила Української православної церкви. Активним прибічником автокефалії є митрополит Черкаський і Канівський Софроній (Дмитрук). Предстоятель і переважна більшість архієреїв займають нейтральні позиції, намагаючись протистояти проявам як українського, так і російського націоналізму в Церкві.

Протягом 2007 року було рукоположено 13 архієреїв, майже стільки, як за попередні 10 років. Це пов'язано з адміністративною реформою, яка подрібнює єпархії для зручності управління за зразком Елладської Церкви. Це прохолодно сприймається Російською церквою, оскільки таким чином кількість українських єпископів може зрівнятися з кількістю єпископів самої РПЦ і на її Помісному Соборі (де матимуть право голосу всі українські єпископи) українські архієреї зможуть прийняти практично будь-яке вигідне для Української православної церкви рішення. Після обрання патріархом Московським Кирила (Гундяєва) адміністративна реформа була призупинена, у 2009 було рукоположено лише двоє архієреїв, жодна єпархія не розділена.
Нагороди


Орден преподобних Антонія і Феодосія Печерських I ступеня

В УПЦ існує традиційна система нагород — форма заохочення духовенства та мирян за працю і заслуги перед Православ'ям — у пастирському служінні, богословській, науковій та адміністративній діяльності, відродженні духовності, відновленні храмів, місіонерській, благодійній, соціальній та просвітницькій праці. Нагороди існують двох видів: ієрархічні та загальноцерковні.

Ієрархічні нагороди слугують для заохочення архієреїв і кліриків, засвідчують гідне проходження церковного служіння. До них вдіносяться: підвищення в сані (єпископа до архієпископа, ієрея до протоієрея і под., однак не хіротонія); елементи літургійного облачення, що несуть духовне значення; богослужебні відмінності (служіння Божественної Літургії з відкритими Царськими вратами до Херувимської пісні або до «Отче наш»). Відповідно до своєї градації нагороди вручаються у строгій послідовності. Існують нагороди для єпископату, священства та дияконства. Покладання нагород для священства та дияконства здійснюється правлячим єпархіальним архієреєм, або, за його благословенням, вікарним архієреєм. При покладанні ієрархічних нагород архієрей виголошує «аксіос» (достойний). Нагороди кліриків у формі служебних відмінностей регулюють ієрархічне місце священнослужителя під час богослужіння при соборному служінні. При наявності однакових нагород перевага належить старшому за хіротонією.

До загальноцерковних нагород УПЦ відносяться — ордени (Орден преподобних Антонія і Феодосія Печерських, Орден святого рівноапостольного князя Володимира, Орден преподобного Нестора Літописця тощо), медалі, ювілейні ордени та медалі. Загальноцерковними нагродами можуть бути нагороджені Предостоятелі Помісних Церков, єпископат, духовенство, миряни, державні діячі, військові, правоохоронці, журналісти, поети, письменники, працівники — культури, мистецтв, медицини, освіти та представники інших сфер діяльності, а також іноземні громадяни.
Стосунки Церкви та держави

З початку набуття Україною незалежності, у часи президенства Леоніда Кравчука, стосунки церкви з державою стали напружені через активну підтримку владою інших православних церков та греко-католиків, тиск на Українську православну церкву, а також через втручання УПЦ в політичне життя України. За правління Леоніда Кучми Українська православна церква (Московського патріархату) та Українська Греко-Католицька Церква отримали максимальне сприяння з боку влади. За Віктора Ющенка декларувалося рівне ставлення до усіх конфесій, проте оголошеного відділення церкви від держави не сталося.
Статистика

За винятком трьох областей Галичини і західного Поділля (Львівська, Івано-Франківська та Тернопільська), Українська православна церква є домінантна конфесія на території країни за кількістю парафій (громад) та культових споруд у власності чи користуванні.

Згідно з аналітичними матеріалами Центру Разумкова за 2011 рік, УПЦ зберігає регіональний характер мережі своїх інституцій. Організації УПЦ зосереджені переважно в Центральному і Східному регіонах країни. Тут знаходяться 64,6% її громад ( 46% – у Центральному регіоні). В цих регіонах громади УПЦ кількісно переважають лише в чотирьох з 13 областей: в Луганській – 50,4%, Сумській – 52,6%, Хмельницькій – 52,4% і Чернігівській – 59,6%. У Києві частка громад УПЦ становить 26,2%. В порівнянні з 2000р., відбулося зростання частки вірних УПЦ серед дорослого населення України з 9,2% до 23,6% (тобто у 2,6 раза). Це сталося переважно за рахунок зниження частки тих, хто вважає себе православним, але не відносить себе до жодної Церкви

20 липня 2013

Бурій Валерій, користувач 1ua
Валерій Бурій
Тема: Церква та релігія

КОНФЕСІЙНА КАРТА ВАТУТІНОГО: ХАРИЗМАТИ (НЕОП'ЯТИДЕСЯТНИКИ)

Александр Леонидович Дворкин
Сектоведение. Тоталитарные секты.
 Псевдобиблейские (псевдоевангельские) секты
Глава 16. «Движение веры» — Неопятидесятники

Может быть, вам приходилось видеть по телевидению странные молитвенные собрания, когда проповедник вещает со сцены, а весь зал отвечает «аминь!», «аллилуйя!», потом включают музыку, на сцене пританцовывает группа девиц, припевая простенькие слова типа: «О Господь Всемогущий!» или «Я люблю тебя, Иисус!» — и все вслед за ними начинают притоптывать с поднятыми вверх руками, выкрикивая молитвы, постепенно переходящие в нечленораздельные звуки? Затем проповедник спускается в зал и начинает накладывать руки на голову людям: «Я тебя излечиваю», «Я из тебя изгоняю бесов», или просто: «Прими Духа Святого!» — и человек туг же падает и либо начинает биться в конвульсиях, либо вопит и катается по полу, либо просто лежит, «отрубившись». Это и есть неопятидесятническое «Движение веры» (Faith Movement), или «Проповедь веры», оно же «Евангелие процветания». Известно это движение также по названию одного из своих главных компонентов — «Теология процветания» и по своему основному методу — «Пауэр ивэнджелизм» (Power Evangelism) [1]. К нам «Движение веры» пришло главным образом через шведскую организацию «Слово жизни». Это одна из самых многочисленных, известных и влиятельных сект, входящих в «Движение веры», и поэтому многие ради удобства называют так все движение, хотя на самом деле в разных странах и городах принадлежащие к «Теологии процветания» секты носят разные названия. В России, помимо «Слова жизни», это может быть «Живая вода», «Новая жизнь», «Живой родник», «Слово истины», «Церковь нового поколения», «Церковь живого Бога», «Церковь Завета», «Церковь прославления», «Дело веры», «Роса», «Благодать», «Церковь любви Христа», «Церковь Иисуса Христа», «Живая вера», различные «Церкви Полного Евангелия», «N-ский Христианский центр» и т.д.

«Движение веры», в отличие от всех сект, о которых мы говорили до сих пор, не выстроено в виде жесткой международной структуры с единым центром и вертикальной системой подчинения, но внутри каждой секты, основанной каждая в своем городе, контроль не меньший, чем если бы они входили в централизованную структуру. Местные секты со всего мира поддерживают вероучительное, идеологическое и методологическое единство, оказывая друг другу материальную помощь, обмениваясь проповедниками, приглашая на гастрольные туры самых «продвинутых» из них и посылая своих проповедников в общие для всех учебные заведения.

Весь северо-восток нашей страны буквально наводнен принадлежащими к этому движению сектами. В Сибири их просто видимо-невидимо: они заполняют громадные залы своими адептами. В Абакане находится их «Школа пасторского служения»; там они активно готовят новых напористых проповедников и издают газету «Голос веры» (в одном из номеров шапка: «Бог, дай нам Россию!»). Имеется растущая школа «Слово жизни» в Новосибирске: в октябре 2001 г. там обучалось 88 «кандидатов в пастора». В Казахстане издается неопятидесятнический иллюстрированный журнал «Новая жизнь», который распространяется по всему СНГ. Впрочем, и в европейской части нашей страны их вполне хватает (в том числе имеется центр подготовки проповедников под названием «Слово жизни» в Москве [2] и «Школа пасторов» в Санкт-Петербурге), и они весьма успешно лоббируют свои интересы в коридорах власти.

Часто «словожизневцев» относят к пятидесятникам и говорят о них как о таковых. На самом деле это не совсем корректно, так как при сходстве некоторых внешних признаков (и то относительном: у «традиционных» пятидесятников все проходит гораздо более чинно) богословие у них совершенно различное. Сами «традиционные» пятидесятники не слишком признают их за своих, часто резко критикуют и, как правило, не принимают в свои объединения. Мы увидим, что правильнее относить «Слово жизни» к неолятидесятническому, или неохаризматическому движению.

Однако в маскировочных целях и для придания своим группам респектабельности неопятидесятники стремятся выдавать себя за протестантов и в случае периодически возникающих у них сложностей с законами того или иного государства тут же начинают шумную кампанию о «гонениях на протестантов». В России, стремясь обойти требования нового закона «О свободе совести и религиозных объединениях», они объединились в «Российский объединенный союз христиан веры евангельской» (РОСХВЕ), название которого, по некоему «странному» совпадению, почти дословно совпадаете названием объединения «традиционных» пятидесятников «Российский союз христиан веры евангельской-пятидесятников» (РСХВЕП). Причем новообъединившиеся неохаризматики на своей учредительной конференции не скрывали, что слепили свой союз лишь с целью создания себе «крыши».

Возглавил новый союз «епископ» Сергей Ряховский. Его брат Владимир Ряховский вместе со скандально известным Анатолием Пчелинцевым (оба они возглавляют ведущие российские сектозащитные организации: так называемый «Институт религии и права», а также «Славянский юридический центр») представляли в Верховном суде интересы подавших в суд на государство неопятидесятников: «Христианского центра Прославление» (Абакан) и «Христианского центра Новое Поколение» (Ярославль).

За последние годы в России выявился специфический феномен: неопятидесятническое «Движение верывоздействует на «традиционных пятидесятников», объединения которых массово принимают новую идеологию, новые порядки и новых «авторитетов». Молодежь валом валит к «новым», у которых, как они сами выражаются, «круто» и «отвязно». Не нашедшие в нашей стране достаточно прочной базы «старые» пятидесятники, чтобы не вымереть, как динозавры, рано или поздно начинают вводить у себя рок-музыку и приглашать к себе известных зарубежных или уже отечественных проповедников, а те быстро вдалбливают аудитории, какой должна быть настоящая христианская жизнь. Интересно, что ведущих звезд неопятидесятничества Бенни Хинна, Райнхарда Боннке и Дэвида Уилкерсона приглашал в Москву на гастроли РСХВЕ, председателем которого является старый заслуженный пятидесятнический кадр (рожденный на западных окраинах СССР в пятидесятнический семье) Владимир Моисеевич Мурза.

Слияние происходит и на административном уровне: сейчас неопятидесятнические общины принадлежат как к РОСХВЕ, так и к РСХВЕП, а также и к третьему объединению: «Ассоциации христиан веры евангельской «Глобальная стратегия»» (известная также как «Жатва мира»).

Вся эта политическая активность, влиятельные защитники и шумные рекламные кампании приносят плоды: по приблизительным подсчетам, число последователей «Слова жизни» в России перевалило за 200 тысяч, что сделало неопятидесятнические группы самым многочисленным сектантским образованием в современной России.

К сожалению, оказалось, что Православная Церковь не обладает абсолютным иммунитетом против нео пятидесятничества. Уже много лет в США активно действует воспринявший всю идеологию и практику неопятидесятнического движения архимандрит Евсевий (Стефану). Неоднократно он был под запретом священноначалия, но всякий раз ему каким-то образом удавалось отменить запрет. Сегодня он является директором «Православного центра обновления (или «Православного обновленческого центра». — А.Д.) св. Симеона Нового Богослова». Гиперссылка на этот Центр стоит на интернет-сайте Свято-Филаретовской высшей православной школы священника Георгия Кочеткова.

В США имеется «Харизматическая Православная Церковь» и в качестве отдельной структуры. Возглавляет ее некий «блаженнейший епископ Симеон-Иоанн, заклятый враг сатаны», какой сам себя представляет. Штаб-квартира этой организации находится во Флориде, недалеко от штаб-квартиры Евсевия Стефану. Оба деятеля и их многочисленные помощники постоянно путешествуют и проповедуют «харизматическое возрождение» в православных церквах.

Весть о возрождении успела пустить корни и на постсоветском пространстве: бывший православный священник Украинской Православной Церкви Московского Патриархата Сергей Журавлев недавно основал «Украинскую Реформаторскую Православную Церковь» и провозгласил себя ее архиепископом. Своими духовными предтечами и учителями Журавлев объявил лидеров обновленчества 20-х годов Антонина Грановского и Александра Введенского, а также всех звезд американского неопятидесятничества, о которых будет идти речь ниже. Журавлев действует очень активно, проповедует, где только можно, проводит семинары и конференции и уже успел открыть в Киеве свою семинарию.

Все эти тревожные сигналы указывают на то, что в ближайшем будущем мы можем столкнуться с феноменом неопятидесятничества и в Православной Церкви. И поэтому нужно хорошо знать, что он из себя представляет.
От англ. «power — «сила, власть» и evangelism — проповедь Евангелия. Сами неопятидесятники понимают этот термин как возвещение Евангелия с мощной силой Духа Святого, которая проявляет себя в знамениях и чудесах. Один из столпов неопятидесятничества Джон Уимбер определяет пауэр ивэнджелизм как «возвещение Евангелия, которое и находится в пределах, доступных человеческому пониманию, и в то же время превышает их. Оно являет человеку доказательство Божией мощи посредством знамений и чудес и делает Величие Божие доступным его познанию» (цит. по: Бюне Вольфганг. Игра с огнем. Biefeld. 1992. С. 75). ^
По сообщениям самих неопятидесятников, ежегодно она выпускает 400-500 человек. ^

19 липня 2013

Бурій Валерій, користувач 1ua
Валерій Бурій
Тема: Церква та релігія

МОЇ ПУБЛІКАЦІЇ В ЗМІ З ТЕМИ КОНФЕСІЙНА КАРТА ВАТУТІНОГО

ПРОТЕСТАНТИЗМ

Ваша газета  - на часі // Православний благовіст Уманщини. – 2001. - №3 (березень). – С.3-4.

Православні віруючі проти духовного тероризму // Катеринопільс. вісник. – 2002. – 30 лип. – С.2.

Обережно: «Звуки Бостона»! // Православний благовіст Уманщини. – 2001. - №7 (серпень). – С.3.

БАПТИЗМ

Євангелізаційні заходи // Шевч. край. – 1993. - 3 квіт. – С.3.

Євангельські християни-баптисти // Шевч. край. – 1993. – 3 лист. – С.4.

 

 

Сучасний баптизм: ідеологія і діяльність // Шевч. край. – 1989. – 29 черв.

Баптизм: нові тенденції // Шевч. край. – 1990. – 4 верес. – С.3.

Після реконструкції // Шевч. край. – 1992. – 21 жовт. – С.4.

Концерт камерного ансамблю із США // Місто робітниче. – 1997. – 16 серп. – С.4.

Кінофільм про Ісуса // Шевч. край. – 1992. – 19 груд. – С.2.

Богослов Вера Тайсон // Вера и Жизнь (Крым). – 1994. - №1 (январь). – С.4.

Баптисти-«ініціативники». Хто вони? // Шевч. край. – 1989. – 10 серп. – С.3.

Люди в білих шатах // Шевч. край. – 1992. – 29 лип. – С.3.

Свято жнив // Шевч. край. – 1990. – 25 верес. – С.2.

«Прийдіть до Мене усі…» // Шевч. край. – 1992. – 10 жовт. – С.3.

Християнська бібліотека // Шевч. край. – 1992. – 12 лют. – С.3.

Біблійна конференція // Шевч. край. – 28 жовт. – С.2.

Любине весілля // Шевч. край. – 1992. – 11 лип. – С.2.

Наша почта // Жизнь и Вера. – 1992. - №3. – С.4.

ХРИСТИЯНИ ВІРИ ЄВАНГЕЛЬСЬКОЇ  (ХВЄ). П’ЯТИДЕСЯТНИКИ

Християни віри євангельської // Шевч. край. – 1993. – 11 лист. – С.3.

П’ятидесятництво: особливості віровчення і культу // Шевч. край. – 1989. – 19 серп.

ХАРИЗМАТИКИ

Християнська місія // Шевч. край. – 1993. – 12 трав. – С.3.

Школа і релігія // Шевч. край. – 1998. – 9 груд. – С.3.

Те саме // Місто робітниче. – 1999. – 16 січ. – С.4.

Те саме // Катеринопільс. вісник. – 1998. – 30 груд. – С.2.

Увага: харизмати! // Голос Православя (Черкаси). – 1999. - №8 (серпень). – С.10.

Те саме // Шевч. край. – 1993. – 26 трав. – С.4.

Харизматы: чуждый опыт // Жизнь и Вера. – 1994. – май. – С.3.

Християнська церква «Назарет» // Шевч. край. – 1994. – 6 лип. – С.4.

Вечір єврейської культури // Шевч. край. – 1994. – 27 квіт. – С.2.

Хрещення і євангелізація // Шевч. край. – 1994. – 1 черв. – С.3.

Рабин – співак, композитор, проповідник  //Місто робітниче. – 1997. – 17 жовт. – С.4.

Місіонер Едвін з Індії // Шевч. край. – 1997. – 24 верес. – С.4.

Те саме // Місто робітниче. – 1997. – 26 верес. – С.4.

Незвичайний випуск // Шевч. край. – 1997. – 7 трав. – С.4.

АДВЕНТИСТИ СЬОМОГО ДНЯ (АСД)

Адвентисти сьомого дня // Шевч. край. – 1993. – 20 лист. – С.3.

Адвентизм: історія і сучасність // Шевч. край. – 1989. – 12 верес.

Євангелізаційна зустріч // Шевч. край. – 1992. – 17 жовт. – С.2.

Біблійні лекції // Шевч. край. – 1995. – 2 серп. – С.3.

Біблійні курси // Шевч. край. – 1993. – 3 берез. –С.2.

Незвичайний випуск // Шевч. край. – 1993. – 2 черв. – С.3.

СЕКТОЛОГОГІЯ

Православні віруючі проти духовного тероризму // Місто робітниче. – 2002. – 25 жовт. – С.4.

Те саме // Катеринопільс. вісник. – 2002. – 30 лип. – С.2.

Антипатріотизм, чи щось інше?.. // Місто робітниче. – 1999. – 23 січ. – С.2.

Цікава зустріч // Шевч. край. – 1992. – 5 груд. – С.3.

Обережно: релігійний фанатизм // Місто робітниче. – 2007. – 16 лист. – С.4.

 

Обережно: релігійні секти ! // Місто робітниче. – 1998. – 9 січ. – С.4.

Обережно: нетрадиційні релігії! // Шевч. край. – 1993. – 11 серп. – С.4.

Свідки Єгови // Шевч. край. – 1993. – 15 верес. – С.4.

Опасная подделка // Жизнь и Вера. – 1994. – февр. – С.2.

«Сімя любові» // Шевч. край. – 1994. – 29 січ. – С.3.

ІУДАЇЗМ

Іудаїзм // Шевч. край. – 1993. – 25 верес. – С.3.

РУН віра

Рідна українська віра // Шевч. край. – 1993. – 13 жовт. – С.2.

ОКУЛЬТИЗМ

Окультні доктрини: чаклунство // Шевч. край. – 1994. – 16 лист. – С.4.

15 липня 2013

Бурій Валерій, користувач 1ua
Валерій Бурій
Тема: Церква та релігія

КОНФЕСІЙНА КАРТА ВАТУТІНОГО: СУБОТСТВУЮЧІ П'ЯТИДЕСЯТНИКИ, АБО ЄВАНГЕЛЬСЬКІ ХРИСТИЯНИ-СУБОТНИКИ

Субботствующие пятидесятники (СП)

В нашей стране есть и еще одно весьма заметное направление пятидесятников, почитающих днем Господним не воскресенье, а субботу. Общины его на территории бывшего Советского Союза объединены в Церковь Христиан-Субботников, крещенных Духом Святым.

Секта возникла в 20-х годах под прямым влиянием американских миссионеров Церкви Бога78 в Западной Украине, входившей тогда в состав Польши. Их центр располагался в городе Кременце, здесь же начиная с 1935 года издавался журнал 'Строитель Церкви Бога' под редакцией Д.Гарасевича. После присоединения Западной Украины сектанты оказались на территории СССР.

Нужно отметить, что численность общин субботствуюших пятидесятников росла не столько благодаря активной проповеди, сколько благодаря переходу верующих других пятидесятнических толков. Например, А.Т.Москаленко в своей книге 'Пятидесятники' утверждает, что субботствующие пятидесятники выделились из пятидесятников-сионистов79. Это предположение не лишено оснований, поскольку субботствующие трактуют учение о тысячелетнем царстве так же, как и пятидесятники-сионисты. Как свидетельствует практика, среди последователей крещения Духом Святым немало баптистов, евангельских христиан и адвентистов. Последние, переходя к пятидесятникам, приносили свое учение о почитании субботы.

В числе особенностей некоторых несубботствующих сект пятидесятников — практикование братского лобызания на своих служениях. Глава одной из таких общин (г.Москва) П.Савельев на собраниях в моменты эмоционального возбуждения обращается к своим единомышленникам со словами: 'Поприветствуем друг друга братским лобызанием'. На молитвенных собраниях субботствующих пятидесятников разрешается целование 'со всяким полом', т.е. не только между 'сестрами' или 'братьями', но и между верующими различного пола'80. Секта эта никогда не была многочисленной: кроме Закарпатья есть небольшие группы на Волыни и в некоторых районах России — Кубани и др.

15 липня 2013

Бурій Валерій, користувач 1ua
Валерій Бурій
Тема: Церква та релігія

КОНФЕСІЙНА КАРТА ВАТУТІНОГО

Віровчення та культова практика харизматів

Щоб зрозуміти суть віровчення харизматів, слід перш за все звернути увагу на саме слово, від якого походять терміни “харизмат”, “харизматичний”. “Харизма” (від грец. – милість, благодать, Божий дар) означає наділеність якоїсь особи (харизматичного лідера – пророка, проповідника, вождя, політичного діяча), дії, інституту або символу особливими якостями надприродності, винятковості, непогрішимості, святості в очах прибічників чи послідовників.
Характерною ознакою для віровчення харизматичних церков є акцентування харизми – особистої благодаті, котрою Бог наділяє обраних, що полягає в дарах одкровення (мудрість, знання), дарах сили (чудотворення, зцілення) та дарах мови (пророцтва, іномовлення та його тлумачення). Харизмати вважають, що носієм харизми є проповідник, оскільки він демонструє (або декларує) володіння дарами аж до здатності зцілення.
Послідовник харизматичного руху – “харизмат” – людина, наділена особливим даром, аналогічними якостями, що сприймаються як Божий дар і оточуючими, і самим харизматом. Він відчуває себе генієм, пророком, героєм, вождем, знаряддям Бога, що несе людям істину, одкровення, покликаним оголосити і здійснити волю Бога. Він володіє особливим релігійним досвідом, в основі якого лежить особиста зустріч з Богом, із святинею. Він постійно відчуває дотик із “божественним” світлом, його життя заповнене силою цих чудових подій, він володіє особливими знаннями, особливими магічними формулами, які дають йому можливість здійснити те, що іншим не під силу. Харизмат – віруючий, який прагне отримати у своєму релігійному житті від Святого Духа засобом постійного служіння Богу особливі духовні дари – харизми.
Значне місце у практиці харизматів також займають “глосолалія” – термін для позначення розмови віруючого з Богом “іншими”, тобто незнайомими, таємничими, ангельськими мовами під впливом на нього Духа Святого. Засобом досягнення “говоріння мовами” є особливий тип колективної молитви, що вводить віруючого у стан крайньої екзальтації або трансу, коли мова його стає автоматичною, він починає вигукувати слова, яких немає в жодній мові, яких сам він не розуміє. Розуміє тільки той, до кого їх звернено – Дух Святий, а також той, кому дано дар тлумачення. “Говоріння мовами” вважається кульмінаційним моментом хрещення Духом Святим, свідченням його живої присутності в молитовному зібранні, актом безпосередньої зустрічі з Богом, виявом Божої благодаті. “Говоріння мовами” як свідчення хрещення Святим Духом відбувається тільки один раз, але, як духовний дар “говоріння мовами” може практикуватися постійно в релігійному житті.
“Хрещення Духом Святим” є центральним догматом і кульмінаційним пунктом релігійного життя харизматів, які здебільшого орієнтуються на третю іпостась Бога – Святий Дух. Особливість харизматичних культів – “духоцентризм”. Обґрунтуванням цього служить текст із Євангелія: “Якщо хто не народиться водою і Духом, не може увійти в Царство Боже. Народжене від плоті є плоть, а народжене від Духа є дух….треба вам народитися звище”. (Ін. 3, 5 - 7) І якщо сам Христос пройшов через хрещення Духом, то цей обряд здатний наділити людину природою Христа, силою згори. Абсолютним свідченням отримання хрещення Святим Духом і отримання дарів є “глосолалія”.
Харизмати вважають, що харизму може отримати кожен християнин при спілкуванні зі Святим Духом. Отримання святих дарів апостолами – тільки свідчення того, що істинно віруючий може досягти таких самих результатів. Потенційно таку можливість має кожен, хто прийняв хрещення, але більшість про це, по-перше, не знають, а по-друге, не вміють налагодити зв’язок зі Святим Духом, тобто не вміють по-справжньому молитися. Тому молитовна практика, оволодіння цією “особливою” молитвою займає важливе місце у релігійному житті харизматів.
Вчення про прославлення Бога є основою культової практики харизматів. Вони вважають себе богообраними, істинною церквою Христовою, “сіллю землі”. На вдячність вони вважають необхідним прославлення Бога в максимально активній, сучасній і навіть екзотичній формі: Христу присвячуються гімни, молитви, заклики, пісні, вірші, створюються музичні і танцювальні композиції. Тому часто у громадах функціонують ансамблі, хори, танцювальні групи, інші самодіяльні колективи.
Ідеологи харизматів вводять ієрархію в структуру Трійці. Так, один з них пише: “Отець надає Синові свою владу і славу, Син собі призначає Духа Святого як свого представника для того, щоб відкривати і тлумачити церкві все те, що він приніс від Отця. У Христа є один і тільки один повноважний представник на землі – Дух Святий”. З небес на землю сходить ієрархія: Бог-Отець – Син – Дух, який і приносить істинно віруючим свої дари. Саме така система обґрунтовує богообраність і людинобожжя харизматів. Досить часто ідеологи харизматів описують спілкування між трьома іпостасями Бога як взаємодію між самостійними сутностями.
Вчення про апостольську церкву, вчення про громаду як колективний носій харизми і вчення про повернення до джерел раннього християнства безпосередньо пов’язані. Оскільки церкви як ієрархічно організованої структури у ранніх християн не було, і всі члени громади активно брали участь у служіннях, що сприяло сходженню Святого Духа, то, як вважають харизмати, дари Святого Духа даються не окремим віруючим, а зібранню в цілому. Використовуються вони не просто для задоволення потреб окремого віруючого, але й для впливу на життя всього зібрання. Тому необхідно, щоб Святий Дух, який знаходиться всередині віруючого, виявлявся відкрито, публічно та надприродно.
Таким чином, найважливішими положеннями догматики харизматів є:

1. Вчення про харизму – богообраність.
2. Вчення про хрещення Святим Духом.
3. Вчення про отримання дев’яти дарів Святого Духа.
4. Вчення про найважливіший із дарів – “говоріння мовами”.
5. Вчення про надприродне підтвердження.
6. Вчення про “покладання рук” для сходження Святого Духа.
7. Вчення про прославлення Бога.
8. Вчення про ієрархічність Трійці.
9. Вчення про апостольську церкву.
10.Вчення про громаду як колективний носій харизми.
11.Вчення про повернення до джерел раннього християнства.
Харизмати розрізняють п’ять типів молитви.
“Прохання”, завдяки якому людина може отримати від Бога все, в чому вона має потребу. Щоб прохання виконалось, потрібно дуже точно, максимально конкретно визначити в молитві, що саме необхідно отримати від Бога.
“Клопотання” – молитва, в котрій можна попросити в Бога що-небудь для іншого, в якому б місці він не перебував. Це молитва за потреби інших. Її сила збільшується пропорційно кількості тих, хто молиться. Вона часто використовується у молитовному зібранні з метою консолідації громади і психологічної підтримки віруючих, які потребують допомоги.
“Посвячення, помазання” – молитва, яку повторює за пастором той, хто вирішив вступити до церкви харизматів. Відбувається це під час першого ж відвідування наприкінці молитовного зібрання. Зазвичай пастор покладає руки на голову неофіта і просить про сходження на нього Святого Духа. Інколи відбувається так, що той, хто приймає посвячення, втрачає свідомість.
“Молитва в Дусі Святому” – харизмати відрізняють “молитву розуму”, яку всі можуть розуміти, і “молитву в Дусі”; перша становить собою психологічний прийом, за допомогою якого створюється установка на переключення свідомості в інший “регістр”, перехід зі своєї мови на “молитовну”. “Молитва в Дусі Святому”, “молитва мовами”, “молитва духовною мовою” – молитва, завдяки якій дух того, хто молиться, зустрічається зі Святим Духом. Найважливіше завдання – це навчитися слухати голос Божий щоденно.
Загальні молитовні зібрання проводяться, як правило, в неділю, у великих орендованих приміщеннях: залах кінотеатрів, будинків культури, актових залах установ тощо. Спочатку відбувається “пісенне прославлення” (40-60 хвилин), потім – проповідь (60-90 хвилин), знову “пісенне прославлення”, молитва про клопотання і “молитва в Дусі“, особисті свідчення, хрещення в Дусі, і наприкінці вирішуються організаційні та господарські питання. Інколи проводяться обряди хлібопереломлення, для чого використовуються вино і хліб. Деякі харизмати під час недільних служінь практикують сеанси зцілення. У світі нараховується близько 400 млн. харизматів. Сьогодні це одна із конфесій, котра розвивається найбільш динамічно.
За інформацією, яку подає нам журнал “Національна безпека і оборона” (№ 10 за 2000р.), в 1993р. в Україні було зареєстровано 40 харизматичних пастирів, у 2000р. їх кількість вже складає 633 людини додати ще 1500 семінаристів. Отже, без перебільшення можна сказати, що у 2005р. в Україні більш ніж 3000 людей будуть займатися професіональною пропагандою харизматичної доктрини.
Ідеологи цього руху використовують наукову систему методів впливу на свідомість людей для пропаганди свого вчення. Серед цих методів слід виділити такі: масовий гіпноз з введенням людей у транс, нейролінгвістичне програмування, музичний психоз.
Ось як пише про практику пасторів - харизматів колишній лідер цього руху В.Жукотанський у своїй книзі “Сміх крізь сльози”: “Для зомбування парафіян і програмування їх на визначену хвилю сприйняття використовується багато спецефектів. Це ритмічна і громоподібна музика, багато разів повторювані тексти пісень, розповсюдження чуток про незвичайне помазання старшого пастора, про його доброту, любов, жертовність і терпіння гонінь за Христа. Дуже діють на туземне населення байки про легендарне, хоча і прикрите тінню таємничості минуле життя заїжджих авантюристів: “я з царської сім’ї”, “у мене незвичайні вчителя”, “мені пропонували роботу (або служіння) в Америці, Європі, але Бог сказав мені служити йому в Україні”, “мене приймав президент країни і призначив мене неофіційним послом в Україні” і т. і. Багато методів психологічного впливу на підсвідомість людини запозичені з арсеналу парапсихологів, подібних до Кашпіровського. Якщо світські естрадні гіпнотизери не приховують істинної природи методів гіпнотичного впливу на людину, під час якого відбуваються вияви гальмування вищих відділів головного мозку, то їх церковні колеги – екстрасенси маскують свої фокуси у містичну оболонку “неповторного спілкування з духом”. Проте, ті і інші незвичайно пишаються однаковими проявами сеансів зомбування: піддослідні пацієнти (прихожани) всупереч своїй волі звершують необдумані дії (піднімаються, співають, танцюють, скачуть, ридають, сміються, роздягаються, повзають, бігають, щедро жертвують, падають на підлогу)”.
Наукою доведено, що різна музика діє на психіку людини. Класична музика, рок, джаз, поп-музика по-різному впливають на людський організм. І Англії медики успішно почали застосовувати музикотерапію. У музикотерапії застосовується музика Моцарта, Баха, Бетховена, сучасних композиторів, які творять творчу музику.
Як відрізнити музику творчу від музики руйнівної? Дуже просто – по стану душі, саме на неї діє музика. Музика, спонукаюча творити добро – це музика від Бога; музика, викликаючи агресію, безумство, відключення розуму – це музика падшого. У харизматичних церквах, як правило, використовують рок-мелодії, є і виключення. В основному ж використовуються рок, рідше джаз, головне, щоб був ритм і поголосніше. Чи є щось спільне у рок-мелодії з християнською Церквою? Ось що пише про рок-музику журнал “Медицина сьогодні” (1982р. № 8) : “Надголосні звуки електрогітар і лихоманне стаккато ударника змушують вібрувати нерви і повністю відключають мислення: біт і рок-музиканти перетворюють своїх юних слухачів у воюючих чудовиськ: непритомність і припадки оцінюються як успіх” (“Музика як наркотик і забруднювач навколишнього середовища”).
Отже, чи є щось спільне з музикою, яка звучить у харизматичних сектах, з християнською мораллю? Яка ціль застосування голосної музики? Славити Господа? Ні, музика, дякуючи якій розум залишає людину, не може сходити від Господа Бога, а тим більше славити Його. Застосування рок-музики – це продумані дії в цілях введення людей у стан трансу.
Ще один з різновидів діяльності лідерів сект – це зцілення. Мова йде про психотерапевтичні методи, які застосовують пастори, не маючи при цьому ні потрібної освіти, ні дозволу займатись приватною медичною практикою.
Так, зцілення, які відбуваються у харизматичних сектах – це правда, але правда половинчаста, а іноді вона і зовсім відсутня. Часто буває так, що чудеса – це вміло пророблені трюки шоу цілителів. Ось, що пише Давид Мак Апістер про трюки Рейнхарда Боннке: “Рейнхард Боннке робить багато заяв про чудеса, але чи істинні вони? Ці так звані заяви про чудеса можна сьогодні купити пару за гріш. Доречи, багато різних культів, знахарів, екстрасенсів і цілителів Нового Віку також роблять такі самі заяви про чудеса, як і Рейнхард Боннке, навіть розміщують рекламні статті у газетах з документальними свідченнями про зцілення. Боннке, на противагу Христу, шоумен, часто хвалиться своєю силою, рекламує себе і свої чудеса, щоб зібрати гроші. Боннке вражає і зачаровує людей своїми чудесами, які відбуваються тільки у визначений час і у визначені стани і визначених зібраннях, використовуючи одні і ті ж самі прийомі зі зціленнями, очікуючи їх без усякої видимої причини або цілі. Зцілення, про які він заявляє, підробні, і його критики вже без сумніву довели, що він трюкач, заявляючий про зцілення, які зовсім і не є чудом. Доречи, багато прийомів, які Боннке використовує під час своїх масових Євангелізацій у Біблії знайти неможливо і вони не використовувались Ісусом Христом і Його послідовниками. Ці прийоми можна знайти у окультизмі і у русі Новий Вік, і вони є забороненими Писаннями” (Давид Мак Апістер).

15 липня 2013

Бурій Валерій, користувач 1ua
Валерій Бурій
Тема: Церква та релігія

КОНФЕСІЙНА КАРТА ВАТУТІНОГО

Розкажіть про п’ятидесятників і чи можна вважати їх сектантами? 


На початках виступив як релігійний рух в лоні інших протестантських церков та напрямків. Найближчим попередником руху вважають Джона Уеслі, який ініціював так званий “рух святості”. Його навчання про те, що через особливий стосунок з Святим Духом, який здійснюється через Його Хрещення, можна бути спасенним вже тут, містило зерно з якого проріс рух п'ятидесятників. На основі вчення Дж. Уеслі, “рухом святості” була сформульована певна інтерпретація протестантського вчення про духовну еволюцію грішної людини. Грішник на своєму шляху до Бога проходить кілька щаблин – духовних криз (благословень). Першим таким духовним благословенням є навернення, як наслідок щирого покаяння. Внаслідок такого навернення Богом дарується віра. На цьому щаблі людина позбавляється власного, набутого гріха. Другим благословенням є освячення, або народження згори, коли людина звільняється від загальнолюдського, “первородного гріха”, та досягає стану святості. Пошук ефективних засобів для зміцнення та утримання цього стану привели до руху п'ятидесятництва, який багато чого почерпнув у містиці. 


Початок руху знаменував феномен гласолялії (з грецької означає “говоріння іншими мовами”), що був зафіксований в біблійній школі міста Топека, штат Канзас, 1 січня 1901 року. Очолювана молодим методистським пастором, Чарльзом Пархемом, група студентів розважала довший час над питанням причин упадку християнської віри серед протестантів, і зрештою прийшли до висновку, що причиною такого стану є відсутність дару говоріння іншими мовами. Після кількаденної молитви за отримання такого дару, вирішено було молитву доповнити накладанням рук. В момент накладання пастором рук одна з дівчат, Агнес І. Озмен, заговорила на невідомій для неї китайській мові. Вона була першою, хто отримав Хрещення Духом. Легкість стяжання дару та незвичність пережиття в момент говоріння мовами, забезпечили руху широку популярність.


На початках рух п'ятидесятників поширювався як харизматичний рух всередині інших церков. Ідеологічно він розвивався в дусі перфекціонізму , тобто намаганні повернення до практик раннього християнства. Рух проголошував запорукою збереження святості досягнення “третього благословення” – Хрещення Святим Духом та набутті його дарів: говоріння мовами, зцілення хворих. Хрещення Духом стало кульмінацією духовного життя. Якщо Хрещення водою покликане на відродження плоті, то Хрещення Духом відроджує дух, і тому вона часто поєднується із “другим благословенням” – народженням згори або освяченням. Власне на цій підставі розрізняють два напрямки в п'ятидесятництві: Церкви “двох благословень”, або двох криз, - і сюди відноситься Рух Божого Згромадження, а також Церкви “трьох благословень”, або трьох криз (Церква Бога). Крім цих двох напрямів виділяють ще третій – “Лише Ісус”, котрий визнає єдиною формою хрещення “в ім'я Ісуса”. Крім цих трьох основних течій існують також численна група інших напрямків: апостольські п'ятидесятники, п'ятидесятники унітарії і т.д.


Щодо навчання п'ятидесятників, то варто відзначити, що в багатьох моментах вони зберігають традиційне протестантське вчення. Особливістю вчення цієї деномінації є вчення про Церкву, яке побудоване на чотирьох принципах, як і складають так зване повне Євангеліє:


• Народження згори


• Хрещення Святим Духом


• Зцілення вірою в Ісуса Христа


• Тисячолітнє царство Христа


Догмат п'ятидесятників про “народження згори” є реакцією на кальвіністський детермінізм та партикуляризм спасіння.


Спасіння, згідно п'ятидесятників, досягається через покаяння. Той, хто покаявся – “народжений згори” – вже є спасенним. “Народження згори” є пов'язане з хрещенням Святого Духа, якому воно передує. Щоб наслідувати Духа Божого та бути в Ньому необхідно народитися згори. “Народження згори” – це не моментальний акт прийняття Святого Духа, а довший процес, який починається з моменту, коли віруючий вперше визнає Христа своїм Спасителем. І завершується він прийняттям хрещенням водою. Саме хрещення водою не є таїнством, але лише знаком признання віруючим Христа Своїм Спасителем та Богом. Лише після хрещення водою віруючий є здатний приступити до ламання хліба. “народження згори” є свідченням, яке Дух Святий дає кожному п'ятидесятнику про те, що він спасенний та є сином Божим. Воно трактується як певне внутрішнє пережиття, свого роду запевнення Бога про духовне спасіння віруючого.


Змістом всього віровчення п'ятидесятників є хрещення Святим Духом, зовнішнім проявом якого є осягнення здатності говорити з Богом на інших мовах. Головна ціль особи – згідно їх навчання – відновити зруйнований первородним гріхом зв'язок з Богом за посередництвом стяжання Святого Духа. З хрещенням Святого Духа з'являється сила для морального життя і служіння Богу і людям. Для кожного віруючого – це акт, що здійснюється в мить ока. З моменту хрещення Святим Духом людина стає спадкоємцем царства Божого. П'ятидесятники схильні вважати, що правдива Церква, повинна і в нашу дні пізнавати своїх членів, хрещених святим Духом, по зовнішнім прикметам, які існували в ранній Церкві. Мало відомий факт, але п'ятидесятники своє віровчення та назву пов'язують не стільки з святом П'ятидесятниці, скільки з пережиттям кожним особистої п'ятидесятниці. Про хрещення Святим Духом у навчанні п'ятидесятників сказано: «ми віруєм, що


• Хрещення Святим Духом здійснюється Ісусом Христом


• Воно здійснюється в момент проповіді, молитви, при накладанні рук, та в інших моментах із знаменням інших мов


• Знамення іних мов є проявом Святого Духа


• та є джерелом сили для служіння через дари Святого Духа».


У всіх напрямках п'ятидесятників присутня догма про тисясолітнє царство. Проте між ними існує різниця, щодо моменту, коли воно має настати – до чи після другого приходу Христа, місця – на землі чи на Небі, а також, щодо тих, хто буде населяти те царство – усі праведники, чи лише ті, хто був живим в момент його настання. Усі п'ятидесятники вірять, що після тисячолітнього царства всі вони воскреснуть до вічного життя на небі, а всі невірні на погибель. Щоправда, деяким напрямкам п'ятидесятницва не є характений сотеріологіний ексклюзивізм, і вони говорять про спасіння членів інших протестантських деномінацій. Назагал п'ятидесятники вчать про два воскресінюня: перше - для тих, хто призначений до тисячолітнього царства, а інше – для всіх хто покликаний на суд. П'ятидесятники вірять, що вони не будуть покликані на суд, оскільки вже є оправданими за життя.


Слід також зазначити, що сьогоднні майже всі напрямки п'ятидесятників мало наголошують на вченні про тисячолітнє царство, тому можна припустити, що воно існує в їх доктрині досить номінально.


П'ятидесятники вчать, що надзвичайні дари апостольського часу повинні постійно супроводжувати Церкву протягом її земної історії. Щоправда, різні напрямки вираховують різну їх кількість та різну їх комбінацію. Вчення про видимі дари святого Духа є для них не лише обов'язковими але основними, щодо віровчення. Як правило, вазується на необхідність приналежності Церкві трьох видів потрійних дарів Святого Духа:


• дари об'явлення – мудрість, знання, уміння розпізнавати духів


• дари допомоги – віра, чуда та зцілення


• дари управління – пророцтво, говоріння мовами, їх тлумачення.


П'ятидесятники розрізняють дари та плоди Святого Духа. Якщо дари посилаються згори, то плоди досягаються в особистому житті. Про взаємозв'язок, який існує між ними, різні напрямки п'ятидесятництва сперечаються.


Хрещення Святим Духом обов'язково супроводжується отриманням якихось дарів Святого Духа. При тому отримання дару мов є обов'язковим, оскільки він є наслідком хрещення Святого Духа. Ці два акти є тісно між собою пов'язані та свідчать один про одного. Дар мови є даний тому, що людина уражена гріхом, не вміє та нездатна правильно молитися, вона не знає справжні свої потреби та потреби інших. За віруючого до престолу Всевишнього молиться Сам Дух.


П'ятидесятники розробили цілу теорію мов, розрізняючи:


• Теорія історичних мов, це дар мови на якій розмовляє якась національно група.


• Теорія змішаних мов, коли дар виливається у вигляді кількох мов.


• Теорія ангельських мов, мова, яка недоступна для людського розуміння. Це та мова про яку, на думку п'ятидесятників, говорить апостол Павло (1 Кор. 13, 1).


Щодо структури п'ятидесятницьких Церков, то на чолі кожної громади стоїть братська рада, очолювана пресвітером Церкви. Громади об'єднуються в так звані округа. Округ очолює старший пресвітер (єпископ). П'ятидесятники визнають також уряд дияконів, пророків, євангелистів.


Насьогодні нараховується від 50 до 80 млн. вірних. Найбільше їх число в Бразилії та Америці. В Україні цей напрям протестантизму представлений Всеукраїнським союзом Церков християн віри євангельської, громади якого налічують біля 120 тис. вірних. Центр інституційної мережі Союзу виразно зміщений на захід – більше третини громад зареєстровано в трьох областях: Рівненській, Волинській та Тернопільській.


Якоїсь однозначності в підході до цієї деноменаці немає. Більшість наукових видань подають її в розділі нові релігійні рухи інші в розділі секти в Україні. Звичайно п'ятидесятники мають великі відмінності у визнанні віри між Православною Церквою і Католицькою, але називати їх краще протестантами нової реформації. (Протестанти старої реформації – Лютерани, Кальвіністи і т.д.)


15 липня 2013

Бурій Валерій, користувач 1ua
Валерій Бурій
Тема: Церква та релігія

КОНФЕСІЙНА КАРТА ВАТУТІНОГО

Хто такі баптисти? 

 Напрямок в протестантизмі, що виник на поч. 17ст. у Англії. Назва походить від грецького слова ??????????, що перекладається як “хрестити”. Баптисти заперечують своє протестантське коріння. Для цього вони шукають історичне, догматичне підґрунтя, яке, однак, відображає виключно вузько-конфесійний погляд. В становленні баптизму, як окремого напрямку в протестантизмі, ключові ролі відіграли дві особи: Джон Сміт та Генрі Джакоб. 


Перший, колишній англіканський священик, у 1606р. засновує самостійну релігійну громаду, яка змушена з часом залишити Англію. У 1609р. в Амстердамі, під впливом меннонітів, Джон Сміт засновує спільноту баптистів. В основі цього руху лежала ідея про, так званих, Visible Saints, тобто думка, що до Церкви повинні належати ті, хто свідомо визнає віру в Христа. Виявом такої віри мало стати Хрещення. Від меннонітів громади баптистів, основаних Смітом, перебирають практику ребаптизації та вчення про універсальність спасительної жертви Христа. З появою у 1612р. цих громад баптистів у Англії, незалежно виникають інші громади баптистів, засновником яких стає Генрі Джакоб. Ці новоутворені спільноти баптистів перебувають під впливом кальвінізму, тому у своєму вченні говорять про спасіння наперід визначеної групи, про партикулярність спасительної жертви Христа. Ними також практикується Хрещення через занурення, що згодом перебирають баптисти Джона Сміта. На основі цих двох течій виник сучасний Баптизм, в якому розрізняють генеральних баптистів (ті, хто вірить в універсальну спасительну жертву Христа), та партикулярних (ті, хто приймає вчення про вибрану групу спасених). Проте такий поділ дуже загальний, бо в сучасному баптизмі нараховується значно більше напрямків (“баптисти сьомого дня”, “християнські баптисти”, “баптисти - тункери”, “штундисти”, “баптисти шести принципів”). В загальному руслі протестантизму, баптизм змішує наголос на практику індивідуального, особистого релігійного досвіду, практикування духоних та етичних ідеалів. Єдиним джепрелом віри та правилом життя виступаєж Святе Письмо. Баптизм приймає традиційне ортодоксійне вчення про Бога. Христологія також має традиційний характер. Щодо антропології, то баптисти приймають характерне вчення протестантизму, про цілком знищену гріхом природу людини, котра тепер спасається виключно вірою у Христа. Словом, Баптизм приймає чотири традиційних постулати протестантизму: Sola Scriptura, Sola Fides, Sola Gratia та Solus Chritus.


Особливістю Баптизму є практика Хрещення (Перехрещення), яке розуміє як зовнішній вияв віри та акт відповіді на запрошення Бога, і яке здійснюється через занурення. Наголошуючи на свідомому характері віри, баптисти не приймають Хрещення дітей. Окрім Хрещення Баптисти приймають Євхаристію – Вечерю Господню – яку однак сприймають чисто символічно, як сповнення наказу Божого та пригадування жертви Христа. Через споживання хліба та вина, в серцях причасників оживають спогади про Сина Божого і Він знову являється в їхніх душах. В церковному управлінні притримуються конгрегаціоністського принципу, тобто, що всяка місцева спільнота має своє самоуправління та не є в органічному зв'язку із з іншою спільнотою. Пресвітери займають місце старших у раді спільноти, яка представляє громаду перед владою. Баптисти признають лише два ступеня церковних чинів: пресвітерів (єпископів) та дияконів. Існує також уряд наставників, котрі влаштовують зібрання, вчать. Всі ці уряди є вибрані і обирається спільнотою. Всі справи громади вирішуються виключно через голосування, в яких право приймати участь мають також жінки. Жінки, щоправда не мають права бути обраними на уряд пресвітера чи наставника.


Громади баптистів відзначаються суворістю дисципліни її членів: за аморальну поведінку йде виключення. І саме цей момент є дуже притягальний для людей ззовні, що стикаються у щоденному житті з корупцією та несправедливістю. Така сувора дисципліна створює навколо баптистів ореол святості та чистоти.


Сьогодні місійна праця Баптизму дуже широка та активна. Баптистські Церкви представлені на всіх континентах, проте особливо поширений Баптизм в Америці, штаті Род-Айленд.


В Україні саме Євангельські Християни-Баптисти складають найбільшу деномінацію з усіх протестантських Церков.


15 липня 2013

Бурій Валерій, користувач 1ua
Валерій Бурій
Тема: Церква та релігія

КОНФЕСІЙНА КАРТА ВАТУТІНОГО

Свідки Єгови

Вам дзвонять у двері двоє молодих людей, розпочинають розмову про Бога, дають журнал 'Сторожова вежа' і пропонують разом з ними вивчати Біблію. Добре подумайте, перш ніж погодитись запросити їх до своєї оселі, адже перед вами тоталітарна секта 'Свідків Єгови', заборонена у багатьох країнах світу.

Що ж це за активісти-проповідники, що називають себе християнами, але стверджують, що Христос не Бог, а лише творіння Боже, і, перш ніж з'явитися на Землі, він був на небі Архангелом Михаїлом. Хто вони, котрі говорять, що вчення про Святу Трійцю - вигадка диявола, що в Православних храмах служать не Богу, а сатані, і відмічати християнські свята та день свого народження - великий гріх. І що змушує цих дивних 'християн', незважаючи на негостинний прийом, ходити від будинку до будинку та повторювати завчені фрази.


Історія секти

'Свідки Єгови' не люблять розповідати про самих себе, і навряд чи ви зможете дізнатись від них більше того, що сказано у яскравих буклетах, схожих на туристичну рекламу. Абсолютна більшість рядових 'свідків' зовсім не знайомі з історією та цілями своєї організації. Керівна Корпорація робить все можливе, щоб ця історія не стала відома широким колам. Їм є що приховувати, адже їх 'істинне вчення' виникло у 1870-х роках у США і відтоді безліч раз змінювалось, залишаюсь при цьому завжди 'істинним'.

Розпочиналось усе так: власник галантерейних магазинів у Пітсбурзі Чарльз Рассел (1852-1916), без богословської освіти, почав самовільно тлумачити Біблію. Після проведення 'ретельних біблейських обчислень', він опублікував у власному журналі 'Сіонська Сторожова вежа' невідоме нікому до нього 'одкровення'. Суть його в тому, що у 1914 році почнеться Армагеддон, тобто кінець світу. Загинуть усі люди, крім 144000 обраних, котрі, звичайно ж, будуть членами 'Спільноти Сторожової вежі', заснованої Расселом у 1884 році. Оголосивши себе 'пастором', він видав 6-томну працю 'Дослідження Святого Письма', сповнену протиріч та самовільних тлумачень, що не залишає ніякого сумніву у повній релігійній безграмотності автора.

У 1913 році дружина Рассела подала на нього в суд, звинувачуючи у розбещеному житті і подружній зраді, і виграла процес. Трохи згодом Рассела знову судили, цього разу за шахрайство та використання фінансів секти. На суді 'пастор' осоромив себе, коли поклявся, що прекрасно володіє грецькою мовою, а був не здатен назвати навіть літери грецького алфавіту.

Минув 1914 рік, а обіцяний кінець світу так і не настав, тому багато його послідовників покинули секту. 'Пастор' Рассел не розгубився і 'переніс' Армагеддон на 1915 рік, котрий також спокійно минув. А в 1916 помер сам 'пророк', що своїм безглуздим вченням спрямував тисячі людей у пітьму.

Наступним головою секти став Джозеф Рутерфорд, котрий перш за все встановив нову дату Армагеддона на 1918 рік. Коли минула ця дата, здійснивши 'ряд простих обчислень', Рутерфорд призначає день 'гибелі людської цивілізації' на 1925 рік. Впевненість у кінці світу саме цього року була настільки сильною, що багато фермерів весною 1925 навіть не сіяли на полях. Після чергового провалу дата Армагеддону довго не називалась, доки не 'перескочила' на 1942 рік. Послідовники секти в очікуванні 'раю на землі' збудували прекрасний маєток в Сан-Дієго, який назвали 'Бет-Сарім', що єврейською означає 'дім князів', у якому голова секти благополучно проживав до своєї кончини у 1942 році.

Можна навести ще кілька дат про настання кінця світу зі 'Сторожової вежі' - 1946, 1955, 1965 і, нарешті, 1980. Як бачимо, ці пророцтва були помилковими. Ось і виходить, що найзапеклішим ворогом 'Свідків Єгови' є їхня власна література. Саме про таких лжепророків говорить Святе Письмо: 'Якщо пророк скаже іменем Господа, а слово те не збудеться і не виповниться, то не Господь говорив це слово, а говорив це пророк за зухвалістю своєю' (Друг. 18, 22).

У своїх бесідах 'свідки' запевняють, що живуть лише за Євангелієм і ясно розуміють Слово Боже. Чи так це насправді неважко побачити порівнявши їхню 'проповідь' зі Святим Письмом.


Про Святу Трійцю

Свідки Єгови: 'Вчення про Трійцю - це невірне, небіблейське вчення, перейняте у язичників, породжене сатаною' (Сторожова вежа. 1946 р., ст. 81; 1995 р., лютий, ст. 5).

Святе Письмо:

Вже Старий Заповіт на перших сторінках стверджує: 'Сказав Бог: створимо людину по образу Нашому, по подобі Нашій... І створив Бог людину по образу Своєму' (Бут. 1; 26-27). 'Створимо' - вказівка на множинність Божих Лиць, 'створив' - вказівка, що ці іпостасі є Єдиним Богом.

Свідчення Нового Заповіту: 'И крестившись, Иисус тотчас вышел из воды, - и се, отверзлись Ему небеса, и увидел Иоанн Духа Божия, который сходил как голубь и ниспускался на него. И се, глас с небес глаголющий: Сей есть Сын Мой возлюбленный, в Котором Мое благоволение' (Мф. 3.16-17). 'Идите, научите все народы, крестя их во имя Отца и Сына и Святого Духа' (Мф. 28.19). 'Слова, которые говорю Я вам, говорю не от себя; Отец, пребывающий во Мне, Он творит дела, верьте Мне, что Я в Отце, и Отец во Мне...' (Ин. 14.10-11). 'Когда же придет утешитель, которого Я пошлю вам от Отца, Дух истины, который от Отца исходит, Он будет свидетельствовать о Мне...' (Ин. 14.10-11). 'Утешитель же, Дух Святый, Которого пошлет Отец во имя Мое научит вас всему и напомнит вам все, что Я говорил вам' (Ин. 14.26). 'Сего Иисуса Бог воскресил, чему все мы свидетели. итак Он был вознесен десницею Божиею и приняв от Отца обетование Святого Духа, излил то, что вы ныне видите и слышите' (Деян. 2.32-33). '...избранным по предведению Бога Отца, при освящении от Духа, к послушанию и окроплению Кровию Иисуса Христа...' (1 Петр. 1.2). 'Благодать Господа нашего Иисуса Христа, и любовь Бога Отца, и общение Святого Духа со всеми вами. Аминь' (2 Кор. 13.13). 'ибо три свидетельствуют на небе: Отец, Сын и Святый Дух; и Сии три суть едино' (1 Ин. 5.7).

Навіть не потрібно коментувати, що православне вчення про Святу Трійцю безпосередньо ґрунтується на Святому Письмі, на відміну від позиції секти.


Про Господа Іісуса Христа

Свідки Єгови: 'Іісус - не Бог, а лише перше творіння Єгови' ('Свид. Иеговы в 20 веке'. 1994. С. 13). 'Іісус був втіленням Арх. Михаїла, і прийняв це ім'я, коли зійшов на небеса' ('Что от нас требует Бог'. 1996. С. 6).

Святе Письмо:

Вже в 1 розділі Евангелія від Матвія, говориться, що народжене у Віфлиємі немовля - Бог, про народження Якого говориться у пророцтвах Старого Заповіту: 'се Дева во чреве приимет и родит Сына, и нарекут имя Ему: Эммануил что значит: с нами Бог' (Мф. 1,23). Ангел повідомляє пастухам: '...ныне родился вам в городе Давидовом Спаситель, Который есть Христос Господь' (Лука, 2.11). Св. Ап. Павло говорить: 'великая благочестия тайна: Бог явился во плоти' (1 Тим. 3.16). Свідчення Бога-Отця - 'Сей есть Сын Мой Возлюбленный, в Котором Мое благоволение' (Мф. 3.17). 'Самые дела сии, Мною творимые, свидетельствуют о Мне, что Отец послал Меня. И пославший Меня Отец Сам засвидетельствовал о Мне' (Ин. 5.36-37). Коли запитали Господа: 'кто же Ты? Иисус сказал им: от начала Сущий' - значить, Бог, як сказано в Старому Заповіті 'Я есмь Сущий' (Исход 3.14). 'Меня прославляет Отец Мой, о Котором вы говорите, что Он Бог ваш' (Ин. 8.54). 'Я и Отец - одно' (Ин. 10.30). 'Вы называете Меня учителем и Господом, и правильно говорите, ибо Я точно то' (Ин. 13.13). Самі Св. Апостоли неодноразово говорили про Божество Христа Спасителя - 'Итак твердо знай, весь дом Израилев. что Бог соделал Господом и Христом Сего Иисуса, Корого вы распяли' (Деян. 2.36); Ап. Фома після Воскресіння: 'Господи мой и Бог мой!' (Ин. 20.28); Ап. Павло: 'Христос во плоти, сущий над всем Бог' (Рим. 9.5), 'у нас один Бог Отец, из которого все, и мы для Него, и один Господь Иисус Христос, Которым все, и мы Им' (Кор. 8.6).

'Посему, как вы приняли Христа Иисуса Господа, так и ходите в Нем..., ибо в Нем обитает вся полнота Божества телесно' (Колос. 2.6. 9). 'Сам же Господь наш Иисус Христос и Бог и Отец наш, да утвердит вас во всяком слове и деле Благом' (2 Фес. 2.16-17). '...соблюсти заповедь чисто и неукоризненно, даже до явления Господа нашего Иисуса Христа' (1 Тим. 6.14) тощо.

Ніде в Біблії не говориться, що Архангел Михаїл став Христом, але подається чітка різниця між Ангелами і Господом (Євр. 1.11-14). Прямих вказівок на Божество Христа, як бачимо, дуже багато. У Біблейському богословському словнику одні лише посилання на Святе Письмо займають кілька сторінок, але Свідки Єгови надають перевагу читанню не Біблії, а конспекту до неї, складеного 'спеціалістами' з Брукліна (США), котрий не відповідає істинному тексту Святого Письма.

Саме про таких 'місіонерів' говорив Апостол Іоанн Богослов: 'Кто лжец, если не тот, кто отвергает, что Иисус есть Христос? Это - антихрист, отвергающий Отца и Сына. Всякий, отвергающий Сына, не имеет и Отца; а исповедующий Сына, имеет и Отца. Это я написал вам об обольщающих вас' (1 Ин. 2.22-26).


Структура секти

У 'Свідків Єгови', як і в інших тоталітарних культах, існує жорстка система управління, очолює яку керівна Корпорація, що має абсолютну владу і єдиний авторитет. Цікаво, що у США, Франції та інших країнах секту дозволили зареєструвати лише як комерційну організацію, видавництво (а не як релігійну).

Усі, хто знайшли у собі сили і мужність порвати з сектою, свідчать, що її учасників чекає не вивчення Біблії, не молитва і праведне життя, а елементарне промивання мозку. 'Свідку' суворо забороняється: приймати участь у релігійних святах, відмічати день народження, виконувати державний гімн, служити в армії, спілкуватися з не-'свідками'. Завдяки останній 'заповіді' були зруйновані тисячі родин .

Жахливою помилкою єговістів є категорична заборона на переливання крові, хоча Святе Письмо ніде про це не говорить. І щороку гинуть сотні людей, що відмовляються від переливання крові, гинуть ні в чому не винні діти, врятувати яких відмовляються їхні батьки-фанатики.

Вчення про Армагеддон, яким Корпорація залякує рядових сектантів, говорить про повне знищення сучасної земної цивілізації, а врятовані 'Свідки Єгови' насолодяться 'безкінечними благословіннями'. Така 'блага вістка про Армагеддон', що принесена до нас від Бруклінської Корпорації.

Усе це дає право вважати 'Свідків Єгови' жорстокою тоталітарною сектою, що не рахується зі свободою особистості, що вносить руйнівне начало у життя суспільства. Людина, що потрапила в секту, стає соціально непридатною для родини і держави. Секта паразитує на релігійному почутті, проповідує ненависть до Святої Церкви, національної культури, прививає неприязнь до людей і нетерпимість до будь-якої опозиції. Секта офіційно заборонена у багатьох країнах, оскільки основною темою її проповіді є пропаганда міжрелігійної ворожнечі.


Джерела

Почаєвскій листокъ. Священное Писание опровергает секту 'Свидетелей Иеговы', так чьи же они свидетели?

http://iriney.vinchi... (науковий аналіз вчення секти).

15 липня 2013

Бурій Валерій, користувач 1ua
Валерій Бурій
Тема: Церква та релігія

КОНФЕСІЙНА КАРТА ВАТУТІНОГО

Адвентисти сьомого дня

Осінню 1844 року в Америці люди раптом почали розпродувати своє майно і кидати роботу. Газети били на сполох: відповідно до підрахунків баптиста Вільяма Міллера, 22 жовтня мало відбутися друге пришестя Спасителя на землю і початися Страшний Суд. Наївні люди, що повірили цьому 'одкровенню', вбрались у білий одяг і прийшли у призначений день до Гори Суду (так називалась гора у штаті Нью-Йорк, на якому у хмарі начебто мав зійти Христос). Та Його так ніхто і не дочекався. Пророцтво виявилось черговою брехнею, адже Сам Господь про час Свого другого пришестя сказав: 'Про день же той і час ніхто не знає, ні Ангели небесні, а тільки Отець Мій єдиний' (Мф. 24, 36).

У січні 1845 року Вільям Міллер та його послідовники були виключені з Баптистського союзу. У результату утворилась самостійна секта адвентистів (від лат. adventus - 'пришестя').

Учення адвентистів призвело до безлічі єретичних думок. У 1845-1846 році під впливом вчення Рахілі Престон багато адвентистів стали вимагати, щоб днем відпочинку замість неділі оголосити суботу. Дуже сильно на адвентистів вплинула візіонерка Гелен Вайт. За свідченням Лафборо, - шанувальника Гелен, - у одному з 'видінь' їй явився ангел, що повів її на Небеса, увів у Скінію і показав Ковчег заповіту. Скрижалі 'провидиці' показав Сам Христос. Гелен побачила, що скрижаль з четвертою заповіддю 'Пам'ятай день суботній...' (Вих. 20, 8) потемніла. Ангел пояснив, що це відбулось тому, що люди на землі не дотримуються цієї заповіді. Багато з сектантів, легковірно прийнявши байки Вайт, почали святкувати замість неділі суботу.

У 1860 році адвентисти поділились на два табори. Ті з них, хто визнав святом день суботній, стали називатися адвентистами сьомого дня, або суботниками.

Згодом адвентисти перенесли свій центр у Німеччину, у Гамбург. Адвентисти видають безліч книг та брошур на різних мовах.


Віровчення адвентистів сьомого дня

Джерелом вчення адвентисти визнають лише Святе Письмо, а Святе Передання відкидають. Головна ознака їхнього віровчення - очікування близького другого пришестя Христа для Страшного Суду. Вони вчать, що всі пророцтва про друге пришестя Христа на землю вже збулись і тому найближчим часом необхідно чекати кінця нинішнього світу і другого пришестя Спасителя. Після провалу з 'пришестям' у 1844, адвентисти стали чекати його у 1912-1913, а деякі з них у 1932 році.

Адвентисти відкидають церковну обрядовість, шанування хреста, ікон та мощей, молитви до свв. угодників Божих і можливість для останніх заступництва на небі за живих.

Релігійні збори адвентистів складаються з читання книг Св. Письма, проповіді, імпровізованих молитов та співання баптистських гімнів і псалмів. Допускається також гра на фісгармонії. Здійснюється у них також переломлювання хлібу, якому передує мочіння ніг, а також хрещення дорослих через занурення. Хрещення немовлят вони відкидають.

Адвентисти сьомого дня є найпоширенішою гілкою багаточисленних общин адвентистів. Окрім них існують 'Спільнота життя і другого пришестя', 'Євангелічні адвентисти', 'Адвентисти грядущого віку' тощо.

Адвентисти сьомого дня, як і давні талмудисти, очікують тисячолітнього царства з Христом і при цьому відкидають безсмертя грішних душ. За їх вченням про загробну долю людини, душа помирає разом з тілом, або, як вони полюбляють висловлюватись, засинає, знаходиться у несвідомому стані, і в такому вигляді залишається до другого пришестя Христа.

Праведники, до яких себе залічують адвентисти, будуть насолоджуватись у тисячолітньому царстві Христа, будуть разом з ним керувати світом і судити усіх людей, що коли-небудь жили, а грішники після короткочасних сильних мук будуть цілковито знищені. Вічність мук адвентисти заперечують.


Хибне вчення адвентистів про суботу

Адвентисти сьомого дня вчать, що субота була встановлена як свято ще в Раю Всевишнім: 'І благословив Бог сьомий день і освятив його, бо в ньому відпочив від усіх справ Своїх, котрі Бог творив і споглядав' (Бут. 2,3). Посилаються суботники і на пророків, що начебто говорили про шанування суботнього дня і в Новозавітній Церкві: 'Тоді з місяця в місяць і з суботи в суботу буде приходити усяка плоть перед лице Моє на поклоніння, говорить Господь' (Іс. 66, 23-24).

На думку адвентистів сьомого дня, Сам Спаситель не порушував суботу і наказував її шанувати: 'Бо істинно кажу вам: доки не перейде небо і земля, ні одна йота або ні одна риска не перейде з закону, поки не сповниться усе' (Мф. 5, 18). А слова Христа: 'Отже, хто порушить одну з заповідей цих найменших і навчить так людей, той найменшим наречеться в Царстві Небесному...' (Мф. 5, 19) - стосуються і порушників суботи. Відповідно, вчать адвентисти сьомого дня, суботній день просто необхідно шанувати.

Однак якщо ми уважно будемо читати Святе Письмо, то побачимо усю невідповідність вчення суботників.

Бог створив світ за шість днів. Як довго тривали ці дня, який проміжок часу займали - Писання про це не говорить. Та й порівнювати день Божого творіння з нашою добою у 24 години до створення на четвертий день Сонця просто немає сенсу. Можливо, що ці дні тривали тисячоліттями. Тому посилання адвентистів на те, що Сам Бог дав нам приклад святкувати сьомий день зовсім непереконлива. У Святому Письмі ми також не знайдемо ніяких указівок на святкування суботнього дня нашими праотцями на протязі 2500 років - від Адама до Мойсея, оскільки ще не було самої заповіді про шанування суботи.

Субота була дана синам Ізраїлевим через пророка Мойсея для нагадування про звільнення їх від єгипетського рабства і стала символом їхнього заповіту з Богом (Див.: Вих. 31, 13-17, Друг. 5, 15). Однак на який строк була дана єврейському народу заповідь по суботу? На це нам відповідає апостол Павло: 'Для чого ж закон? Він даний після, по причині злочинів, до часу пришестя насіння, до якого відноситься обітовання...' (Гал. 3, 19). І далі: 'Отже, закон був для нас дітоводителем до Христа, щоб нам виправдатися вірою; по пришестю ж віри ми вже не під керівництвом дітоводителя' (Гал. 3, 24-25). Виявляється, що субота була дана до часу пришестя Христа на землю. Апостол Павло свідчить, що після хресних мук Спасителя Старий Заповіт втратив своє значення: 'Бо якби перший заповіт був без недоліку, то не було б потреби шукати місця іншому' (Євр. 8, 7), 'Кажучи 'новий', показав ветхість першого; а ветхе і старіюче близьке до знищення' (Євр. 8, 13).

Марно адвентисти сьомого дня посилаються на пророка Ісаю: 'Тоді з місяця в місяць і з суботи в суботу буде приходити усяка плоть перед лице Моє на поклоніння, говорить Господь' (Іс. 66, 23-24). З його слів ніяк не випливає, що християни будуть і повинні святкувати суботу. Ісая просто використовує звичний для єврейського народу лік днів: з місяця в місяць, з суботи в суботу. Це те ж саме, що говорити: з року в рік. Якщо вже адвентисти хочуть бути послідовними, то чому вони тоді не святкують новий місяць, адже сказано: 'з місяця в місяць'?

Звернемось тепер до новозавітного часу. Сам Господь Іісус Христос неодноразово вказував на те, що шанування суботи буде скасовано: 'Тоді деякі з фарисеїв говорили: 'Не від Бога Ця Людина, тому що не дотримується суботи'' (Ін, 9, 16), 'І ще більше шукали вбити Його за те, що Він не лише порушував суботу, але й Отцем Своїм називав Бога, роблячи Себе рівним Богові' (Ін. 5, 18).

15 липня 2013


1


  Закрити  
  Закрити